/Files/images/2014_2015_nr/9.JPGОсновні тенденції сучасного родинного виховання у контексті української етнопедагогіки та етнопсихології.

Виховання дітей належить до найдавніших проблем, розв’язати і вирішити які прагнуло людство впродовж багатьох історичних періодів. У давнину його вважали чи не одним із найважливіших занять, мистецтвом із мистецтв.

Адже, - як говорив свого часу мудрий філософ і педагог Г. Сковорода, - людина без наставляння і виховання, хоч і природними доброчесностями, і силами обдарована, буде нездатною і непотрібною, як земля, хоч і найкраща, якщо не обробляється, родить лише бур’ян і пусту лободу, і як потрібно землю добре обробити, щоб плоди принесла, так треба і людину освічувати, щоб вона плідною була як самій собі, так і суспільству.

Відомо, що на розвиток особистості впливають як внутрішні (спадковість, вроджені якості, несвідома сфера психіки, спонтанна активність людини, тощо), так і зовнішні чинники (навколишнє середовище, сім’я, навчальні заклади, ровесники). Серед опитаних батьків дітей віком від 6 до 12 років :

59,3 % - емоційно не сприймають дитину, ігнорують її потреби, відчутне глобальне невдоволення нею, постійне відчуття, що вона «не така» і «не та»;

40,7 % - виявлена тенденція до емоційного сприйняття дитини;

33, 2 % - батьків мають нав’язливе бажання утримувати дитину біля себе, уберігати від прикростей життя, намагаються все зробити за неї.

У багатьох сучасних сім’ях домінує матеріальне, економічне виховання над духовним та моральним.

Вищезазначені тенденції породжені певними проблемами, які мають місце в родинному вихованні. Насамперед це:

1, Проблема нестачі у батьків психологічних знань, умінь, навичок про розвиток дитини.

2. Проблема стосунків батьків і дітей.

3. Емоційні проблеми: дискомфортний стан дитини і батьків, страхи та тривожність, агресивність дитини щодо однолітків чи дорослих.

4. Проблеми пов’язані з психологічним розвитком дитини.

5. Проблеми поведінки дитини.

6. Проблеми навчання.

7. Проблеми спілкування.

8. Проблеми особистісного характеру (сором’язливість, замкнутість та інші).

9. Проблеми здоров’я, фізичного розвитку.

Низький рівень психолого-педагогічних знань батьків та вищезазначені проблеми призводять до цілої низки помилок у вихованні. Їх причиною часто буває нездатність батьків до самокритики, яка стає перепоною на шляху поповнення знань та самовдосконалення.

Торре Делла Ада, італійський психолог, дала таку умовну класифікацію батьківських помилок:

Традиціоналізм, що виявляється у перевищенні влади у стосунках з дітьми. Батьки виступають у ролі головної дійової особи, мають незадоволений вигляд, втручаються в дитячі ігри, вказуючи, що, як і коли робити

Егоїзм. Усі батьки, хто більшою, хто меншою мірою страждають егоїзмом: батьки – власники, яйця курку не навчають.

Батьківські лінощі проявляються у небажанні відволікатися від своїх справ та захоплень.

Нескромність, хвалькуватість батьків.

Принциповість, що не завжди буває виправданою.

Настроєність на покарання. Дитину спочатку доводять до екстремального стану, підкреслюючи її негативні сторони, вона втрачає віру в себе і, спровокована зовнішніми факторами, здійснює негарні вчинки.

Негативне оцінювання. Прогресія негативних узагальнень, емоційна напруга заважає батькам бути об’єктивними.

Самоствердження за рахунок іншого. Цим користуються ті батьки, які не реалізували себе у зовнішньому оточенні.

Маятникоподібне виховання. Такий принцип дуже калічить душу дитини.

Обмеження способів включення дитини у життя сім’ї.

Маніпуляції і маніпулювання як дорослих, так і дітей.

Стиль виховання дітей формується несвідомо, часто на підставі установок, стереотипів, перейнятих батьками із своїх батьківських сімей. При цьому часто недооцінюється виховний вплив родинного середовища і способу життя родини. Однак саме повсякденний вплив родини, побутова поведінка батьків, родинне спілкування сприяють виробленню у дитини на несвідомому рівні певних стереотипів поведінки, які у свою чергу визначають не лише окремі звички й життєві установки, а й великою мірою впливають на вироблення дитиною свого життєвого сценарію. Власне тчи не тому сім’ї, родині, як зазначає академік М.Стельмахович, надається народною педагогікою “першорядного значення… як основному чинникові формування особистості. Саме у сім’ї, яка закладає основні підвалини виховання і формування характерів дітей, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструментарій”. Саме «…сім’я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малям є визначальним щодо формування в дитини перших звичок, від яких значною мірою залежатиме її майбутня поведінка». Вважаючи народну педагогіку «сумлінною сімейною будівницею, невтомною піклувальницею про сім’ю як виховну організацію”, акумулюючи досвід української виховної системи, вчений застерігає, що родина позитивно впливатиме на дітей, якщо в ній пануватиме здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні сварки між батьками, а ще гірше - негідна поведінка когось із них негативно позначаються на вихованні дітей. Гарний дім той, де живе дружна і міцна сім’я, де панують любов і злагода. Щаслива оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружному родинному колі.

Отже, сімейне виховання, сімейні стосунки, ставлення батьків до дітей – надзвичайно важливі чинники, що впливають на формування особистості людини і великою мірою визначають особливості її подальшого життя.

Які ж мету і завдання ставили перед собою батьки в минулому і ставлять сучасні? Звичайно, що кожен батько і матір хочуть бачити своїх дітей високоморальними, освіченими, працьовитими, добрими, які б приносили користь собі, суспільству і забезпечували старість батьків. Як каже народна мудрість: «Добрі діти – батькам вінець, а злі діти - кінець».

Тому і провідними напрямами формування особистості дитини в українській родині були такі:

Духовно-моральний розвиток

Цей напрям передбачає формування у кожної людини моральних оцінок з позицій добра і справедливості, що випливає з народного поняття моралі. Існує чимало приказок, інших жанрів фольклору, які є моральним кодексом народу. Моральний той, хто: шляхетний, доброчесний, праведний; хто підлягає під такі поняття,як людська честь, гідність; правдивий (Правду не сховаєш, правда світліша за сонце); чесний, ввічливий (Ввічливий та чемний усім приємний); шанує батьків і старших (Шануй батька й матір, і буде тобі добре); вміє співчувати, проявляє доброту і милосердя, готовий завжди допомогти.

Фізичний розвиток і здоров’я

Акумулюючи досвід народного тіловиховання, академік Стельмахович зазначав, що «піклування про здоров’я та фізичний розвиток дітей в родині стоїть на першому місці. З цього, по суті, й починається виховання дитини в сім’ї». Підвалини здоров’я дитини закладалися з перших місяців вагітності. У скарбниці народної мудрості знаходимо своєрідний кодекс поведінки вагітної жінки і ставлення до неї. Коли ж приходило на світ маля, батьки, використовуючи оздоровчі сили природи (сонце, повітря, воду, землю), робили все для того, щоб воно виросло здоровим і могло працювати. На жаль, більшість сучасних батьків недостатньою мірою ознайомлена з українською оздоровчою системою. Наприклад, наші прадіди використовували сонячні промені дозовано і лише незначні ділянки тіла були відкриті для прямих сонячних променів. Сучасні батьки діють навпаки, забуваючи, що за останніми дослідженнями вчених, тривале перебування на сонці спричиняє ріст ракових клітин. Не дозволяючи дітям (навіть у кімнаті) ходити босоніж, тим самим позбавляють дитину можливості активізувати захисні сили організму, адже на підошвах стоп до 72 тисяч біологічно активних точок, масажуючи які можна позбутися болю. Потрібно пам’ятати про народні методи використання трав, цілющих настоїв, соків.

Естетичний розвиток, погляди на красу

Як зазначено в багатьох працях етнопсихологів, в українській родині завжди прагнули навчити дитину відчувати і розуміти красу, забезпечити єдність між естетичним розвитком дитини і її моральним, фізичним вихованням, трудовою підготовкою, збудити потяг до художньої творчості, бажання вносити красу в навколишнє життя, працю, поведінку, виробити непримиренне ставлення до потворного. Дитина приходила в світ в естетичне середовище (побілені хати, рушники, розмальовані печі), гралася небагатьма, здебільшого саморобними, але з любов’ю виготовленими та естетично оздобленими іграшками, виростала серед чудового природного довкілля. Окремою лінією народного естетичного виховання є краса мовленнєвого етикету. Основна вимога мовленнєвого етикету - ввічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Вихована людина завжди розмовляє шанобливо з усіма.

Чи є актуальною і сучасною проблема культури спілкування?

Спробуємо проаналізувати стиль спілкування дітей та дорослих. Висновки, на жаль, невтішні. Погодьмося: він далекий від додержання правил мовленнєвого етикету. Наведемо приклад: батько, людина з вищою освітою, звернувся за допомогою. Його шестирічний син, не виявляючи бажання врані іти в дитячий садок, заявив: «Ти, старе фуфло, іди сам у садок». Батько навів ще кілька висловлювань свого малюка у тому ж дусі.

Поміркуймо, у чому причина, що молоді, гарно одягнені люди, мову, наче бісером, пересипають похабними словами? Відповідь на це дає народна педагогіка. «Українське родинне виховання не допускає вживання дітьми грубих і лайливих слів. Засуджуються ті батьки, які лаються у присутності дітей, бо це породжує потворність у взаєминах». «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається» - так говорить народна мудрість. І як треба бути обережними батькам зі словами, щоб дати дітям добрий приклад гарного спілкування, культурних стосунків та ввічливої поведінки.

Ставлення до праці як запорука успішного розвитку дитини

В Україні з давніх – давен панував культ праці. Він сприяв тому, що діти просто не могли не працювати: змалечку привчалися обслуговувати себе, прибирати в домівці, готувати їжу, господарювати на подвір’ї , на городі, доглядати за молодшими братиками чи сестричками. У процесі виконання трудових завдань та внаслідок спостережень за укладом життя родини, сільської чи міської громади, дитина виробляла навички спілкування, засвоювала моральні норми поведінки, людського співжиття, входила в атмосферу родинних та суспільних взаємин. Тобто, опосередковано через працю відбувався процес ранньої соціалізації, етнізації та адаптації дитини до суспільних умов.

Велика роль у формуванні працьовитості належала батькам. Вони прагнули виховати здорових тілом і духом дітей, які б своєю працею приносили користь собі і людям. В народі споконвіків користувалися великою пошаною ті батьки, у яких росли працьовиті діти, і завжди співчували тим, у яких виростали ледарі: «Гарний птах своїм летом, а людина працею». Дітей привчали працювати зосереджено, не поспішаючи і не відволікаючись від головного («Коли почав орати, то в сопілку не грати»), бути витриманим, наполегливим, не боятися труднощів («Поки не упріти доти не уміти»), доводити справу до кінця.

Таким чином, поступово, крок за кроком дитина, виростаючи у трудовій атмосфері сім’ї, спостерігала за трудовими діями і стосунками у їх процесі, наслідувала дорослих, переймаючи від них уміння і навички. У неї вироблялася звичка до праці, виховувалася пошана до працьовитих людей, бережне ставлення до всього, що зроблено руками людськими.

Однак сучасні батьки, всупереч народним традиціям, усувають малюків від виконання посильних завдань, виконуючи за них усе. Не передбачаючи гірких наслідків, вони проектують не соціально активну особистість, а ледаря, егоїста, який звикає перекладати з раннього дитинства і впродовж усього життя свої проблеми на чужі плечі.

Кiлькiсть переглядiв: 324