/Files/photogallery/878/14.JPGПринципи і стратегії сучасного сімейного виховання

На відміну від дошкільного закладу, школи, вузу, місця роботи, сім’я протягом усього життя залишається тим тлом, на якому відбувається особистісне зростання людини. У цьому розумінні вона не має конкурентів – і в дитинстві, і в юності, і в дорослості батьки залишаються для своєї дитини найавторитетнішими, най значущішими, найріднішими людьми.

Неабияку роль у становленні життєвої компетентності, створенні для цього сприятливих умов відіграє гнучкіша, порівняно з іншими соціальними інститутами, унормованість життєдіяльності дитини. Вдома, хоча й намагаються певним чином регламентувати життя малюка, проте в цілому надають йому можливість визначатися з тим, як, з ким мі коли гратися, чим займатися у вільні години тощо. Зрозуміло, іноді це може призводити до непорозумінь, оскільки бажання малюка перевищують можливості. Проте природне вправляння дошкільника в умінні розпоряджатися собою, обирати предмет інтересу, заповнювати на власний розсуд вільний час – важлива цеглинка у споруді під назвою особистість.

Специфікою родинного виховання є і те, що батьки рідше, ніж будь-які інші дорослі, зокрема педагоги суспільних закладів освіти, беруть на себе роль вчителя, наставника, носія системи наукових знань. Це не означає, що вони нічого не пояснюють, не розповідають, не читають дитині, не дають нової інформації. Дають, і часто ширшу, ніж хтось інший. Проте здебільшого ця інформація несистематизована, випадкова, майже не адаптована до віку дошкільнят. Отже, з одного боку, вона розвивальна, з другого – розірвана, клаптева.

Підкреслимо: те, що батьки не розглядають учительську функцію як основну, можна вважати природним явищем. Чого-чого, а різних учителів на життєвому шляху малюка трапляється багато. А от людей, які за своїм життєвим призначенням є оберегами, захисниками маленької істоти, завжди дефіцит. Тому ми не схвалюємо прагнення окремих педагогів перетворити батьків на вчителів, які мають удома продовжувати навчальний процес. Дім дано людині для затишку, радості, відчуття комфорту й захищеності. Тому, необхідно зберегти його основне призначення, перестанемо агітувати батьків за продовження удома «шкільного життя». Адже малюк не лише навчається, він грається, відпочиває, розмірковує – живе. Опановує науку і мистецтво бути щасливим.

Назвавши основні відмінності, які в певному розумінні є перевагами родинного виховання, заради об’єктивності означимо і його типові «слабкі місця». До них зокрема належать:

-центрація малюка на своїх проблемах, інтересах; сприйняття себе як найважливішу в сім’ї людину; егоїстичні прагнення;

- переважання в родинному оточенні дорослих людей провокує звичку дитини розраховувати на їхню підказку, легку допомогу, задоволення її потреб; дорослі часто надміру опікають малюка, перестраховують, вважаючи його безпомічним вразливим;

- відсутність в оточенні малюка однолітків дитячого товариства, партнерів по діяльності, з якими можна себе порівняти, обмінятися враженнями, вчитися домовлятися, узгоджувати дії, розв’язувати конфлікти;

- дефіцит елементарних обов’язків дитини, домінування процесуальної діяльності над результативною, дефіцит ділових стосунків, спільної діяльності з довільно розподіленими ролями;

- нестриманість емоційних реакцій дорослих, нелогічний перехід від пестощів до покарань. Непослідовність вимог та оцінок.

Актуальність даної роботи полягає у підвищенні психолого-педагогічної культури батьків, отримання ними знань про особливості розвитку дошкільнят, формуванні установки на усвідомлення суті дитячої природи та відповідальності батьків за створення емоційного комфорту для дитини в сім’ї як основної умови її психічного і фізичного здоров’я.

Василь Сухомлинський сказав: «Дитинство, дитячий світ – це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про гарне і погане, у них свої критерії краси, у них навіть свій вимір часу: в дитинстві день здається роком, а рік – вічністю. Щоб мати доступ у цей казковий палац, ім.»я якому – Дитинство, ви повинні перевтілитися, стати якоюсь мірою дитиною – тільки за цієї умови вам буде доступна мудра влада над людиною – дитиною.

Сім’я – це джерело, водами якого живиться повновода річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи.

Чудові діти виростають у тих сім’ях, де батько і мати по-справжньому люблять один одного і водночас люблять і поважають людей».

Як свідчать численні опитування, сучасні молоді батьки не мають єдиної стратегії виховання дітей в сім’ї. Одна з причин полягає в тому, що особливо в останнє десятиліття, змінились як самі умови життя, так і цінності та пріоритети сімейного виховання.

Втрата традиційних орієнтирів та ідеалів старших поколінь, певна невизначеність значної частини молоді в особистій стратегії поведінки та загальна розгубленість в умовах перебудови суспільства на перший план поставили проблеми виживання та існування. Проте, в останні роки більш чіткого оформлення набуває тенденція до вироблення такої стратегії.

Орієнтація суспільства на розвиток ринкових відносин у сфері виробництва, комп’ютеризацію засобів виробництва та більшу відкритість для інтеграції в нашу культуру інших культур на перше місце висувають бажання батьків бачити свою дитину в подальшому комерсантом або програмістом, і відповідно до цих прагнень батьки стурбовані тим, щоб виховувати в дітей прагматичність, раціональність, волю до успіху. Своєю поведінкою в суспільстві вони подають дітям приклади агресивності і вважають її в сучасних умовах життя надзвичайно важливою якістю. («Таке життя: якщо ти не встигнеш щось ухопити, це зроблять інші»). У той же час такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати і допомагати іншим в ієрархії сучасної системи батьківських цінностей виховання дитини займають значно нижчі місця.

Характерною особливістю сучасного сімейного виховання є також суттєве обмеження можливостей соціального оточення дитини: молоді батьки намагаються усунути вплив на дитину бабусь та дідусів: спілкування з ровесниками обмежене в основному часом перебування в дошкільному закладі; спілкування з іншими людьми (сусідами, малознайомими або незнайомими) вважають небажаним. Діти рідко відвідують театри, виставки, разом з батьками ходять на прогулянки та екскурсії. Таким чином, спосіб засвоєння світу для дитини перетворюється із безпосереднього в опосередкований.

Сучасні молоді батьки прагнуть до того, щоб їхня дитина якомога раніше почала займатися музикою або танцями, вивчати іноземні мови та гратися на комп’ютері. В останні десятиліття виник синдром «зрощування дітей у заданих умовах». Зміст дитячого життя планується тільки батьками: вони самі вирішують, що дитині цікаво, а що ні, чим вона повинна займатися і чого навчатися. З боку дорослих повсякчас відбувається тиск, суть якого виявляється або у вимогах обов’язкового успіху, або в чеканні на нього.

Дорослі не сприймають такі природні характеристики дитячої поведінки, як єдність зовнішнього та внутрішнього світу, існування дошкільника в особистій дійсності, необхідність невідкладної реалізації його власних ідей і потреб, його особисті уявлення про цінності і почуття. Така позиція батьків породжує численні психологічні проблеми.

Американський учений Н.Постман у своїй надзвичайно популярній книзі «Зникнення дитинства» (1997) стверджує, що дорослі стосовно дітей діють як колонізатори. Своїм зневажанням або дестабілізацією, руйнацією світу гри дитини, внутрішньої логіки і цілісного способу засвоєння навколишнього середовища вони руйнують дитинство.

Дитинство, на думку Н.Постмана, це не стільки біологічна, скільки культурна фаза розвитку людської індивідуальності. Саме на цьому ще в 70-і роки 20-го століття акцентував увагу психолог О.Запорожець, який наголошував, що дитинство дає дитині можливість ще дитинство дає дитині можливість ще до досягнення зрілості залучатися до скарбниць духовної і матеріальної культури, яка створена суспільством, надбати специфічні для людини здібності і моральні якості особистості, і, піднявшись таким чином «на плечі» попередніх поколінь, рухатися далі в своєму розвиткові.

Сучасні діти мають власну субкультуру в сфері вільного часу, одягу Їжі. У той же час у результаті економічних та демографічних факторів, що виявились у мінімумі вільного місця для гри на вулицях, відриві від природи, інтенсифікації вуличного руху, зайнятості батьків, їх розлучень та інших проявах, діти втратили стабільність емоційного базису.

Таким чином, життєва біографія сучасних дітей значною мірою відірвана від дорослих, розподілена в часі і обмежена в просторі. «Інсценоване» дитинство, як структурована заданість дорослими життя дітей, обмежує їх можливості на самовизначення та саморегуляцію.

Надзвичайно актуальною для сучасних дітей є проблема природо відповідності виховання. Батьки повинні бути зорієнтовані на реальність, сприймати свою дитину такою, якою вона є, і допомагати їй рости і розвиватися, створюючи необхідні для цього умови, серед яких особливе місце займає загальний позитивний фон сім’ї та індивідуальних контактів.

У зв’язку з цим постає питання: чому батьки не в змозі вирішити всі конфлікти з дітьми за допомогою спокійних бесід, роз’яснень і лагідної посмішки? Спеціалісти з питань дитячої психології знаходять відповідь на поставлене запитання в системі цінностей дитини, де значне місце відводиться силі і рішучості у поєднанні з любов’ю. Саме цим, на їхню думку, можна пояснити популярність у дитячому фольклорі міфічних суперменів, чудо-капітанів, ніндзя-черепашок та інших героїв, яких породила індустрія розваг. Ось чому від дітей нерідко можна почути фразу типу:»А мій тато поб’є твого тата!” або «»Мій тато тобі як дасть!...»

Особливо в періоди «вікових криз» - три-шестирічному віці, якщо не упереджувати поведінку дитини і не виявляти тактовності у спілкуванні з нею, можна спровокувати з її боку підвищену схильність до непокори, до вияву своєї волі. Пробудження усвідомлення значущості свого «Я» для оточуючого світу та особливості природного темпераменту часто стають причиною численних непорозумінь між батьками і дітьми і в деяких життєвих ситуаціях можуть трактуватися як виклик з боку дитини авторитетові батьків. Тут, на думку Д.Добсона, присутній важливий парадокс дитячої свідомості: діти хочуть підкорятися своїм батькам, але їм необхідно, щоб батьки заслужили це право: командувати ними. Воно досягається щоденною атмосферою любові і вимогливості, а також дотриманням непорушності певних меж, які гарантують захищеність дитини і силу батьківського авторитету та прав кожного з них.

Процес виховання не може бути стихійним. Чітке усвідомлення батьками того, що вони хочуть і чого не хочуть допоможе сформулювати їм свою позицію як вихователів і намітити стратегію виховання.

Ось її основні принципи:

Дитина повинна знати, чого хочуть від неї батьки, що в її поведінці їх задовольняє, а що ні. Претензії батьків слід аргументувати цими вимогами.

Не можна карати дитину за те, чого вона не знала. Відповідальність дітей за вчинки має базуватися на їх розумінні скоєного.

Перш ніж чогось вимагати від дитини, треба впевнитися, що вона на це здатна.

Не можна карати дитину за поведінку, в якій немає злісної непокори. Треба відрізняти дитячу безпорадність і злісну непокору. (Безпорадність базується на забудькуватості, виникає в результаті помилок і випадковостей. Злісна непокора є обдуманим актом, відмовою визнавати батьківську владу. Виявляється тільки тоді, коли дитина знає, чого хочуть від неї батьки, і робить дещо протилежне.)

Щоразу після владнання конфлікту дитину необхідно пригорнути і приголубити, показати їй свою любов.

У стосунках з дітьми треба керуватися любов’ю.

Не принижувати гідність дитини фізичними покараннями. Вони порушують її права як члена сім’ї і суспільства і свідчать про безсилля батьків як вихователів.

Дотримання цих принципів сімейного виховання дітей дошкільного віку допомагає створити атмосферу емоційної захищеності дитини, привчити її поважати інших, зрозуміти батькам емоційні і фізичні особливості різних періодів дитинства і добирати засоби виховання до індивідуальних потреб дівчаток і хлопчиків.

Відповідно до періодизації розвитку дитини в онтогенезі існує певна стратегія її виховання. Так, стратегія виховання дитини від народження до 7 місяців полягає в тому, щоб її любили, голубили лагідно з нею розмовляли, своєчасно годували, тримали в чистоті, теплі і дотримувалися всіх необхідних санітарно-гігієнічних вимог та оберігали від різних небезпек.

Не можна бити дитину, кричати на неї, порушувати її режим, створювати навколо неї метушню, без потреби довго тримати на руках – надалі це призведе до маніпуляцій з боку дитини.

Від 8 до 14 місяців стратегія виховання ґрунтується на переключенні уваги дитини з одного предмета на інший. Тим самим майже безконфліктно вирішуються всі проблеми взаємостосунків. Діти розуміють слова «ні», «не можна», «шкода» і сприймають батьківські вимоги. Чутливі на грубість, окрики, вони потребують ніжності й обережності у спілкуванні.

Від 15 місяців до 2 років – початок першої «вікової кризи». Особливістю поведінки дитини цього віку є підвищена мобільність, тобто непосидючість та прояви негативізму – заперечення того, що їй пропонують.

Надзвичайно важливо, щоб саме у цьому віці у вихованні дитини були активними чоловіки (батьки) - дітки відчувають велику потребу в татках. Необхідно, щоб вони відчували вимогливість до їхньої поведінки і послідовність цих вимог.

Не можна карати дитину за поведінку, яка природно випливає з її потреби пізнання та розвитку. Найкраще створити в сім’ї такі умови, які забезпечують безпеку (здоров’я), тобто закрити розетки, прибрати гострі предмети, скло, привчати до того, що не можна самому вмикати телевізор, газову чи електроплиту, лізти до пральної машини чи гарячих предметів тощо. Забороняючи, необхідно пояснювати чому.

Від 2 до 3 років зростає мобільність дитини, цікавість і її намагання все відчути на дотик. У зв’язку з цим характерною для її поведінки є схильність до того, шоб ламати розкидати, перекидати, гризти речі, забиратися в середину чогось тощо, дратувати своєю поведінкою дорослих. Тому батькам особливу увагу треба приділяти безпеці дитини і значною мірою бути терплячими до її намагань пізнати навколишній світ. Гарним помічником батькам у таких ситуаціях може бути почуття гумору і, зважаючи на вік дитини, постійне розуміння тог, що саме батьки є для неї взірцем поведінки.

Особливо в цьому віці дитини є підстави говорити про «здорове» батьківство.

Формула здорового батьківства виводиться з двох основних компонентів: з любові і вимогливості, які приводять в дію цілу систему стимулів і стримувань дитячої поведінки. Зосередження тільки на любові за рахунок вимогливості може призвести до неповаги до влади батьків, їхнього авторитету і, навпаки, авторитарна, гнітюча атмосфера в сім’ї глибоко ображає і дає дитині підстави думати, що її не люблять і вона нікому не потрібна.

Головна виховна стратегія батьків у цей період життя дитини – досягти балансу між милосердям і справедливістю, між ніжністю і вимогливістю, між любов’ю і суворістю.

Одним із методів виховання може бути пропозиція дитині сісти в крісло і обдумати свою поведінку. Це привчає до внутрішнього самоконтролю і внутрішньої самодисципліни. Сам факт обмеження рухливості дитини навіть терміном у десять хвилин виявляється дуже ефективним засобом впливу на її поведінку.

У віці від 4 до 6 років у фокусі виховання мають бути не лише вчинки дитини, а й їх мотиви. Батькам необхідно постійно пояснювати своїй дитині, чому саме треба поступати так, а не інакше, допомагати їй побачити причинність різних дій і наслідків. Дитячу діяльність потрібно спрямовувати на доброчинність, турботу про інших і пізнання.

У цьому суть стратегії домашнього виховання дітей дошкільного віку. Проте перед батьками завжди стоїть дилема: як вибрати правильний напрям між альтернативами вседозволеності і стримування, щоб реалізувати свої ідеї відносно виховання дитини? Якою має бути загальна стратегія? Вона повинна виходити згуманістичних уявлень про дитину дошкільного віку як самоцінну особистість, яка має свою волю, характер і світосприйняття. Досягнення поставленої мети має спиратися на встановлення чітких правил, тобто норм поведінки, прийнятих для сім’ї і суспільства в цілому. Недопустимо приниження гідності дитини, постійне нею невдоволення, яке виявляється в гніві, сльозах, репетуванні та фізичних покараннях.

Отже, в основі виховної діяльності дорослих необхідно керуватися принципами любові і вимогливості, розумної міри відповідальності і самоконтролю для кожного віку, батьківського керування без зайвого крику, поваги до особистості і достоїнства дитини, реальних вимог і спокійної послідовності при їх виконанні, справедливого використання арсеналу стимулів і покарань. У цьому виявляється педагогічна культура батьків.

Стратегія виховання логічно випливає з педагогічного мислення, яке базується на спеціальних знаннях і вміннях прогнозувати результати виховної діяльності. Однак, як свідчать проведені опитування, молоді батьки відчувають гостру потребу спеціальних консультацій і керівництва в питаннях сімейного виховання з боку спеціалістів - педагогів і психологів.

Кiлькiсть переглядiв: 404